Передчуття грози надворі. А тут Ти щось занотовуєш у своєму щоденнику, ймовірно Про сварки, що були між нами весь ранок, ні на мить Не зупиняється маленька ручка, Нічого не пропустиш - все пригадаєш, Спільне минуле стає мотузкою, що стискає шию, Ми не боремося, ми не втрачаємо. Стислі фрази викрили тебе. Я оголений. Нічого Особистого, кажеш ти, це – творчість. А це – Захист, відповів я. Піду вдягнуся.
Досі не використаний, Ніж для листів, що Вона отримала на день народження Потьмянів. Він лежить на підвіконні, поряд З морською раковиною, яку вона Знайшла у Флориді До того, як поїхала на захід. До того, як стала письменницею, До того, як стала матір’ю. Її син хоче використати цей ніж Як кинджал, Щоб сікти ним люто Монстрів і злодіїв, що Стікаються з завалених іграшками кутів його кімнати, але Малеча поки що не може його дістати.
Завжди кажу тобі все, що думаю, не відаючи про небезпеку. Скочуюсь, падаю В твої уста, живу з твого дозволу. Твій Погляд вабить, заспокоює мене. За тисячі кілометрів я відчуваю тебе відкритою, Усміхаюсь, коли описую речі, що Хотів би робити з тобою. Бачу твою напружену шию, поранений палець, потріскані губи. Хочу, щоб ти бачила мене так само, Визнаю, будь-яка частка цієї жаги насолоди У нашій крові, зближує більше з кожною краплею Яку я пролив, Яку ти проллєш. Я кажу все, і ти чуєш. Я знаю, що ще пошкодую, що Якесь лихо чекає на нас, що це небезпечно. Наразі все добре, але По суті…так, це небезпечно.
Ти змиваєш сліди нашого кохання На цьому дивному ліжку чужих мрій Швидко і добре, вологою ганчіркою, але Вода залишає іншу пляму, у формі серця. Ідеально. Пам’ятаєш? Дивись, я сказав. Так… Бачиш? Так. Це ти зробила! Так, так, коханий. Я бачу. Я розбитий і ти починаєш розуміти, як мало я вдовольняв тебе. Але я твій. Минулого вечора я повернувся подивитися, туди, де Ми лежали, і на серце, що ти мимоволі намалювала На блакитному покривалі. Воно висохло, Залишивши тільки бліду тінь твоєї руки.
Що я робитиму з цим смутком, і що Робитимеш ти зі своїм? Ми ув’язнені І об’єднані справою нашого Розлучення. Ми не в змозі допомогти один одному. Я затягнутий у вигнання, поранений Небом. Мені болять кістки від цього ігнорування так Сильно - у тиші, у таксі, у літаках, на вулиці, наодинці і телефоном коли інші Іноді дзвонять і вішають трубку не насмілившись сказати що вони вже Зрозуміли. Мої очі – сірі шрами, Слабкі тіні що не мають уявлення як Освітлювати те, що турбує мене і де я недбало покладу голову.
Як тобі вдається не телефонувати мені Зараз? Раніше, ти б не змогла витримати. Раніше, дзвінки не стихали повсякчас. Ти рятувала мене. Я страждав, Але знав, що ти була у певному місці. Сиділа, оголена, одна, оточена ….газетами і книжками. Ти хотіла розказати Мені як пройшов цей день, оте сьогодні. Уявлення цього заповняло мене, вдовольняло На деякий час, допомагало відчути ґрунт під ногами, Засинати і прокидатися без тебе, йти у вогонь І воду, жити. Що я робитиму без Твоїх рук? Зустрічатися з іншими вітрами, Іншим літом під іншим сонцем, поки ти входитимеш у свою ніч. Коли мені доведеться побачити нові зорі, або їх відсутність, Поволі, я буду звикати.
Все даты в формате GMT
3 час. Хитов сегодня: 10
Права: смайлы да, картинки да, шрифты нет, голосования нет
аватары да, автозамена ссылок вкл, премодерация откл, правка нет
.
У Вигго это стихотворение было таким... слишком натуралистичным, что-ли. А у тебя получилось красиво обойти эти углы 
- участник сейчас на форуме
